Повномасштабний російський напад на Україну 24 лютого 2022 року, попри шок, який відчув на собі кожен українець, майже одразу спричинив широке обговорення нових культурних стратегій в умовах війни, що на той момент фактично тривала вже вісім років. Українські об’єднання, спілки й товариства опублікували численні відозви до міжнародних організацій про цілковите припинення співпраці з Росією. Квітнева відозва українських музикантів – переважно викладачів і дослідників історії музики з академічного середовища – закликала до перегляду усталених наративів про «велич» й «унікальну місію» російської культури та вимагала «поставити на паузу» будь-які контакти з росіянами принаймні до закінчення війни. Від тих російських музикантів, які продовжують представляти власну країну на міжнародній арені, очікували публічного засудження російсько-української війни.
Тими ж днями видання «The Claquers» оприлюднило відкритий лист професорки Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Олени Корчової про необхідність перейменувати головний музичний виш України. Вона наголосила: «у світі культури і взагалі у світі нас впізнають та ідентифікують за Чайковським, а значить сприймають як частину (принаймні частинку, частку, часточку) “великої російської культури”. Ба більше – як молодшу сестру “великої” тезки, Московської консерваторії. <...> При цьому наш ворог аж ніяк не сам Чайковський, а лише його симулякр, однойменний радянській і путінський ідеологічний бренд, прив’язка до якого буквально в’яже нам руки, позбуває свободи, перетворює на заручників мертвої традиції. На моє глибоке переконання, Академія не може надалі функціонувати під цим брендом, в умовах війни це неприпустимо і навіть аморально».
Кейс із ім’ям Чайковського у назві київської Музичної академії і досі є головним каменем спотикання, якщо говорити про кенселінґ російської культури в музичній сфері України. З одного боку, для тих, хто залишається в Україні під час війни, для української діяспори і для всіх залучених спостерігачів ця проблема виглядає доволі однозначно. Оскільки російський колоніялізм намагається нав’язати Україні «спільну культуру» і перетворити незалежну державу на «єдиний реґіон» Росії, тобто розглядає Україну не як «іншу», а як «таку саму», то зняти ім’я Чайковського з назви центральної консерваторії – це питання національної безпеки. Але, попри студентські протести і звільнення окремих викладачів, ситуація не змінюється. Адже є ще другий фактор – бізнес-інтереси консерваторської адміністрації та інших зацікавлених осіб в українському політикумі, пов’язані із партнерською школою в Китаї та фінансовими надходженнями від китайських студентів та аспірантів. Саме цей, економічний, фактор робить керівництво Музичної академії «глухим» до будь-яких арґументів і примушує його переконувати колектив вишу у тому, що якщо не буде Чайковського у назві – не буде китайських грошей, а якщо не буде китайських грошей – не буде і бюджету на зарплату. Тож, незважаючи на рекомендації Міністерства культури та інформаційної політики і потужну медійну кампанію за зміну назви консерваторії, загальні збори колективу Національної музичної академії України проголосували проти будь-яких змін, які могли би засмутити китайських спонсорів. Невдовзі після цього з’явився відкритий лист із підписами ряду українських високопосадовців і високопоставлених представників академічного істеблішменту про те, що Чайковський «генетично» є українським композитором і що Україна має «відвоювати» його творчий спадок у Росії (Чайковський і справді має українське коріння, але це не робить «генетичний» відкритий лист менш абсурдним – про це і про Чайковського як інструмент російської пропаганди докладно написали Олександр Островський і Олександр Охріменко у статті «Страсті за Петром» для видання «The Claquers»).
Ми можемо скільки завгодно стверджувати, що «місця вистачить всім», а проте реальність доводить, що і людський, і фінансовий ресурси мають свої обмеження. На початку повномасштабної війни це довели в Національній філармонії України, репертуар якої, попри труднощі з довгостроковим плануванням, змінився докорінно. Відмова закордонних солістів давати концерти в місті, що зазнає реґулярних ракетних атак, подарувала шанс багатьом українським артистам виступити на головній музичній сцені держави. Ба більше, вилучення з репертуарної афіші всіх без винятку російських композиторів як свідомий «карантинний» захід, по-перше, розхитав основи доволі консервативної репертуарної політики філармонії, по-друге, відкрив шлях на сцену Колонного залу імені Лисенка для свіжих і сміливих українських програм. У багатьох програмах воєнного часу західноевропейська класика звучала поряд з новими симфонічними творами українських композиторів, написаними після початку великої війни. Наприклад, на відкритті 159-го сезону 2 вересня 2022 року Симфонічний оркестр Національної філармонії під орудою Миколи Дядюри виконав «Героїчну» симфонію Бетховена і свого роду симфонічну молитву – «Святий Боже» Олександра Родіна. Невдовзі після цього інший київський оркестр, Національний симфонічний під дириґуванням Володимира Сіренка, поєднав виконання Другої симфонії Яна Сибеліуса і українську прем’єру симфонічної п’єси «Буча. Lacrimosa» Вікторії Польової. Програму з творів сучасних українських композиторок «Чорне намисто» представив Київський камерний оркестр, яким керує Наталія Пономарчук. Тоді ж на сцені філармонії під орудою Міхеїла Менабде вперше прозвучала симфонічна мініатюра «Кварти» видатного українського модерніста Бориса Лятошинського. Відбулося декілька важливих виконань барокової музики, серед яких особливо слід відзначити «Вечірню» Клаудіо Монтеверді, представлену Ансамблем імені Бориса Лятошинського (хормейстерка Наталія Хмілевська) у співпраці з ансамблем Cremona Antiqua (Італія, дириґент Антоніо Ґреко).
Серед тих, хто звільнився з київської Музичної академії в знак протесту на початку цього року, була Алла Загайкевич – композиторка, яку можна назвати обличчям української електронної музики. В Київській консерваторії Алла заснувала студію електроакустичної музики, на базі якої вивчилося декілька поколінь композиторів. Вона ж є кураторкою численних міжнародних проєктів в сфері електроакустичної музики («Електроакустика», «ЕМ-візія»), очолює українську секцію Міжнародної асоціяції електроакустичної музики. У жовтні 2021 року в Харкові з великим успіхом відбулася прем’єра її першої великої опери «Вишиваний: король України» на лібрето Сергія Жадана.
Коментуючи ситуацію зі скасуванням російської музики, Алла Загайкевич зазначила: «Електроакустичні проєкти в нас в принципі мало пов’язані з росіянами. Я хіба можу згадати один виступ з терменвоксом у 2005 році, а також інший проєкт за участи росіянина, який на той момент, 2007 року, вчився в Америці. Тобто, в принципі, з росіянами ми майже не співпрацювали.
Від початку повномасштабної війни, та навіть раніше, від 2014 року, ми знаходимося в певному конфлікті з Всесвітньою конфедерацією електроакустичної музики (CIME/ICEM), де ми є членами. Бо ця конфедерація, на жаль, 2017 року брала участь в Московському музикознавчому конґресі до 100-річчя жовтневої революції. Ми їхати відмовились, звісно. А зараз члени Ради CIME/ICEM беруть участь в концертах в Москві та Петербурзі – і не реаґують на наші вимоги припинити співпрацю. Пояснюють це тим, що хочуть підтримати російських колеґ, яким дуже тяжко…
Моя позиція – повна відмова від співпраці з усіма росіянами, навіть тими, що двадцять років живуть на дві-три країни. Саме тому мене дуже засмутив відгук Леоніда Грабовського, який нещодавно взяв участь в фестивалі, організованому росіянами: “Такої уваги від українців я ніколи не отримував”. Боляче...».
Композиторка з Одеси Кармелла Цепколенко активно працює в різних музичних жанрах і викладає композицію в Одеській музичній академії. Проте найбільше її знають як засновницю та артистичну директорку фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики» з винятково цікавим форматом і програмами. На запитання про можливість співпраці з російськими композиторами або виконавцями Кармелла Цепколенко відповіла гранично чітко: «Під час війни російська культура так чи так стає уособленням ворога. Тому виконання музики російських композиторів на фестивалі “Два дні і дві ночі нової музики” виключається. Я також забороняю грати свою музику російським виконавцям, де б вони не жили. Забороняю іноземним виконавцям додавати в програму мої твори, якщо там звучить російська музика. Війна, розв’язана Російською Федерацією, розвела нас із російською культурою по різні полюси. Війна показала, що в масовій російській свідомості ненависть до всього українського набула потворної форми. Ненависть до всього українського охопила там всі стани суспільства, зокрема інтеліґенцію: людей мистецтва, науковців, артистів, священників. Це війна між двома націями – українцями та росіянами, війна між двома історично сформованими спільнотами людей, “колективними тілами” і “колективними душами”.
Під час війни українське суспільство згуртувалося і відторгає все, що пов’язано з ворогом, – його мову, культуру. Це відчуження зростає з кожним днем: під час жорстоких бомбардувань, під час терористичних актів російської армії, під час мародерства, грабунків і насильства, від наростаючої атомної загрози з боку росіян. Як українська композиторка я є частиною українського народу і підкоряюся всім законам воєнного часу – відторгаю все, що належить до ворожої культури. Усі стосунки, які раніше були з російськими друзями, колеґами, родичами – все зникло, випарувалося з початком війни. Виняток складають лише ті з них, які засуджують війну і путінський режим».
Від початку повномасштабного російського вторгнення чимало українських музикантів виїхало на Захід. Завдяки їх постійному перебуванню в европейських містах або реґулярним гастролям українська музика стала видимішою і впізнаванішою. Найвідоміші музичні інституції та колективи формують великі програми з української музики. Але навіть на цьому тлі діяльність команди Kyiv Contemporary Music Days видається винятковою за своїм значенням і масштабом. У грудні 2022 року KCMD опублікували заяву «Про роль культури в часи війни». А в дні, коли я пишу цей текст, відбувається фестиваль Kyiv Contemporary Music Days in Berlin – серія концертів, в рамках яких українські артисти співпрацюють з німецькими ансамблями.
На запитання про те, як західна публіка і західні музичні інституції ставляться до кенселінґу російської культури як інструменту опору російській пропаґанді, проєктний менеджер KCMD Лесь Виноградов відповідає так: «Основна проблема, на мою думку, полягає в тому, що більшість інституцій на Заході все ще не готові сприймати україн_ок як рівних. До росіян_ок, як правило, ставляться як до експерт_ок, здатних створювати складні наративи, тоді як україн_кам зазвичай відводять роль жертв, які не можуть запропонувати нічого іншого. Тому так багато музичних закладів у Европі вважають доречним грати російську музику навіть тоді, коли хочуть підтримати Україну – просто тому, що російська музика є частиною беззаперечного канону. З тієї ж причини, коли велика західна інституція хоче виконати український твір, вона може не дуже перейматися його мистецькою якістю – його включають до програми просто на знак підтримки, і деякі організатор_ки не мають жодного уявлення про те, чи виробляла Україна коли-небудь щось якісне (і вони не переймаються цим настільки, щоб проводити дослідження).
Через цю епістемічну несправедливість російські голоси завжди мають більшу вагу в західному дискурсі, ніж українські. І не має значення, чи є ці голоси антипутінськими, чи ні. Саме тому ми вважаємо, що росіян_ки, які дійсно дбають про Україну, повинні відійти і надати свої платформи українським голосам принаймні до закінчення війни. З тієї ж причини після 24 лютого 2022 року ми вирішили не співпрацювати з російськими музикант_ками, тому що незалежно від того, наскільки добрими є їхні наміри, вони відвернуть увагу від україн_ок, які були невидимими протягом десятиліть, і ця невидимість коштувала нам багато життів. Ми також вирішили не виконувати російську музику, тому що канони необхідно постійно підважувати, щоб менш відомі культури без імперського минулого були включені в розмову».
Одна з найцікавіших неформальних ініціятив в сфері української класичної музики – київський фестиваль «Ґольфстрім», який навесні цього року відбувся після трирічної перерви через ковід і війну. Це авторський фестиваль віолончеліста і композитора Золтана Алмаші, який зазвичай запрошує для участі у ньому своїх найближчих колеґ і друзів, а програму формує з тієї музики, яку сам любить. Концерти фестивалю найчастіше проходять в приміщенні Національної спілки композиторів України і збирають, як правило, повний зал. У відповіді на запитання про те, чи змінилося його ставлення до російської музики і можливости співпраці з російськими музикантами, Золтан намагається охопити всі непрості аспекти цієї проблеми: «Так, раніше на “Ґольфстрімі” виконувалась російська музика. Головним чином, на перших концертах 2013 ріку. Це були і Нєвський, і Курляндський, і композитори, що тусували на популярному тоді ресурсі classic-online.ru. Епізодично виконувались російські композитори і після 2014 року. Також виконувались і російські класики, досить часто звучав Чайковський. Взагалі було так: існувало табу на виконання нашої музики в Росії і тим більше на поїздки туди, але тут вона все-таки звучала.
Після повномасштабного вторгнення табу на російську музику стало тотальним. На “Ґольфстрімі” не виконуватиметься музика навіть тих росіян, які нам співчувають та адекватно оцінюють ситуацію. Я думаю, що табу на російську музику та російських виконавців на “Ґольфстрімі" вічне, це моя принципова позиція.
Щодо кенселінґу глобального. Бачу таку ситуацію: найтитулованіші українські музиканти, які живуть за кордоном, час від часу таки виконують російську класику. І я далекий від думки, що їх треба жорстко засуджувати. Поясню чому. Чим титулованіший музикант, тим в нього менше свободи, він дуже залежний від своїх імпресаріо, від контрактних зобов’язань. А західні імпресаріо відмовлятись від російської класики не збираються, бо, ніде правди діти, створено багато справжніх шедеврів, які цінує публіка. Тож часом наші виконавці йдуть на компроміс, паралельно на високому рівні популяризуючи українську музику. Тут складна ситуація, і я вважаю, що, як мінімум, треба стриматись від спокуси публічного цькування. Має значення й особистість композитора. Наприклад, варто пам’ятати, що вигнанцю-еміґранту Рахманінову предки сучасних орків нагадили в рояль.
Інша справа, коли українські композитори і виконавці беруть участь в концертах “за мир” разом з росіянами-сучасниками з дуже кепською репутацією. Як на мене, такі речі гідні жорсткого засудження – наприклад, участь композиторки Вікторії Польової та композитора Олександра Щетинського в одному концерті з аґресивним українофобом Антоном Сафроновим.
Отже, особисто я за жорсткий і тотальний кенселінґ, але наполягаю на тому, що стосовно наших колеґ кожну ситуацію треба розглядати індивідуально».
Всі музиканти, до яких я зверталася по коментар, миттєво давали вичерпні відповіді на складні запитання, і це доводить, що тема скасування російської культури в Україні не залишає байдужим нікого та примушує замислюватися нам тими постколоніяльними явищами, які до початку російсько-української війни здавалися «природніми».
Визнаючи особливий, політичний характер кенселінґу російської музики і російських музикантів в Україні, спостерігачі називають це сучасною формою бойкоту, який не триватиме вічно. Очевидно, що цей бойкот став закономірною реакцією українського суспільства на повсюдні російські ракети, масові вбивства і нищення української культурної спадщини – все те, що привело українське суспільство до чіткого усвідомлення сучасної Росії як імперської держави, а сучасних українсько-російських відносин як постколоніяльних.
Україна прийняла кенселінґ російської культури як факт, закон воєнного часу – поруч із блокуванням російських інтернет-ресурсів, забороною користуватися російськими соцмережами або електронною поштою з російськими доменами. З дещо меншим успіхом Україна намагається донести і до інших країн вимогу припинити співпрацю з російськими державними інституціями або принаймні провести ревізію наративів про «велику російську культуру» та її «аполітичність». І вже зовсім складно говорити про справжні, глибокі дискусії на тему переосмислення російського культурного спадку всередині українського суспільства, на які зараз попросту бракує сил. Вочевидь, колись доведеться дати відповідь і на питання про те, що нам робити з Ігорем Стравінським, Серґєєм Рахманіновим й іншими російськими еміґрантами. І в якому форматі можлива співпраця з сучасними російськими композиторами Сєрґеєм Нєвським, Дмітрієм Курлянським, Сєрґеєм Хісматовим й іншими, які 2022 року або й раніше переїхали на Захід, засуджують російську аґресію, а протягом 2000-х років були важливими учасниками альтернативної української сцени. Що ми можемо, а що не можемо вимагати від іменитих українських музикантів, які працюють на Заході, популяризують українську музику і водночас не готові цілком відмовитися від виконання російської класики або участі у проєктах пліч-о-пліч з росіянами. Це, мабуть, основні питання з переліку, який тут можна було би продовжувати.
Україна має розширювати власне культурне поле, постійно і наполегливо працювати на ньому, наново набувати власну суб’єктність. Кенселінґ російської культури не триватиме вічно, і якщо Україна сама не оброблятиме власну культурну ділянку і не визначатиме на ній правила гри, не буде брати за неї відповідальність, то це вкотре зробить хтось інший.
Цей текст був опублікований у № 136 у німецькому перекладі Ольги Сидор.
За люб'язної підтримки
Folge uns auf
